Із Передмови (автор Левко Різник)
Золоте перо
... Журналістика, звичайно, загострила (і так від природи гостре) око Віталія Олійника на життєві факти і події; навчила образно мислити (і так, очевидно, від природи здібного) в освоєнні життєвих подій; розвинула уяву (і так від природи багату) щодо узагальнення конкретних явищ до знакових символів. Чи, коротше, завдяки гострій спостережливості, аналітичній вмілості, багатій уяві журналіст Віталій Олійник переступив Рубікон і опинився в іншому світі — в художній прозі.
І щасливо! Він досконало опанував майстерність прозаїка-новеліста, — і вже нема що більше казати!
Щоправда, твори будує так, ніби й не пориває зі своїм фахом, а пише нарис... на час, про конкретних людей. Але — фраза, дві — і репортажний стиль перероджується в художню тканину повністю; сюжети наповнюються персонажами, які вражають пластичністю моделювання. Вони зіткані з елементів чисто життєвого матеріалу, але під пером майстра набирають того символічного значення, що виносить їх за буденщину, і вони яскраво демонструють авторський задум. Це хоча би дід "сто грамів і усільодка" з новели "Два пуди золота", товариш Балдашов з новели "Балдашів комунізм", герої новели "Генделики", чи Андрій з новели "Вуркан чорний". Це вже не люди з журналістських репортажів, це — персонажі! — що претендують на художнє узагальнення найвищої проби. (Не буде нескромно зауважити, що й сам Микола Васильович Гоголь позаздрив би Олійникові за образ Балдашова).
Зрештою, все це самому Віталію Олійнику добре відомо. Чолов'яга — свідомий того, що пише, досвідчений. Йдеться лише про те, щоби налаштувати автора на подальшу працю в прозі. Бо добре виходить!
Звичайно, в людини найактивніші роки припали на радянський період, тому новели пов'язані з тодішнім життям. Але й теперішні життєві дивацтва дають чимало гострого новелістичного матеріалу...
