(032) 235-65-25
(порожній)
 

Наші видання

Блог / Новини

Валюта:
-

Блог / Новини RSS 2.0

В Країні Міркувань

В Країні Міркувань Автори цього навчального посібника, Ольга Гісь і Олесь Яцків, на добрих десять років випередили реформи, започатковані Міністерством освіти і науки України. Створений на стиках наук – математики, логіки, психології – посібник містить систематизовані за типами рівня складності логічні завдання і головоломки. Тут представлено оригінальне авторське бачення методичної системи, розгортання навчального матеріалу, послідовності його викладу та соціокультурного наповнення. Змістове наповнення і методичний апарат посібника повністю відповідають філософії Нової української школи. Це якісно нова навчальна книга, мета якої – формувати основні операції мислення дітей молодшого шкільного віку, розвивати в них кмітливість, винахідливість, пробуджувати творчий пошук, даруючи радість здогадки. Видавництво “Світ” з приємністю повідомляє, що книгa “В Країні Міркувань” повертається на ринок. Вона буде корисною як для дітей 6 – 12 років, так і для підлітків, а також може стати в нагоді вчителям молодших класів, батькам, шкільним психологам, учителям мови й математики. Наклад книжки видавництво формуватиме на основі попередніх замовлень. А тому звертаємося до вчителів, методистів, батьків, зрештою, до всіх поціновувачів педагогічного таланту авторів книжки, Ольги Гісь та Олеся Яцківа, з проханням завчасно подбати про укомплектування шкільних і домашніх бібліотек модерним посібником. Орієнтовна видавнича ціна навчального посібника для учнів 1 – 4 класів – 145 грн. Книгу можна придбати безпосередньо у видавництві за адресою: м. Львів, вул. Галицька, 21 (4 поверх), а також за телефоном: (032) 235-65-25; електронною поштою: real@svit.gov.ua; поштою: ДП «ВСВ «СВІТ», вул. Галицька, 21, м. Львів, 79008; безпосередньо в інтернет-крамниці видавництва «Світ».

Навчально-методичний посібник “Захист Вітчизни”

У видавництві “Світ”вийшов друком навчально-методичний посібник “Захист Вітчизни”. Його автори, С.Хараху, В.Павлов, І.Дзюба, Є.Саганчі, педагоги-практики з багаторічним досвідом праці в навчальних закладах, діляться своїми поглядами і напрацюваннями для ефективної реалізації вимог нової програми курсу, розробленої на основі Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді.
Як відомо, навчальний предмет “Захист Вітчизни” запроваджено в 2018 році як інваріантну складову Типових навчальних планів загальноосвітніх  навчальних закладів ІІІ ступеня, затверджених наказом МОН України, на підставі чинного законодавства.
Цінно те, зазначає методист Навчально-методичного центру освіти м.Львова Б.Шарун, що в окресленій парадигмі військової історії українців автори посібника відійшли від радянського минулого та ідеологічних штампів ХХ століття. Це засвідчує кардинальна зміна у рекомендаціях щодо викладання  військової історії та ідеології українських Збройних Сил, розповіді про НАТО, про співробітництво України з організацією для подолання викликів безпеці, суверенітету та територіальної цілісності на сході Європи, план-проспект практичного заняття “СІ_БРІЗ-2017” та інші теми. Цікавими і корисними є характеристики видів і способів фізичної підготовки, їх гендерний аспект, викладений в розділі “Прикладна і фізична підготовка”, в якому увага акцентується на ефективності видів і прийомів самозахисту, вмінні оцінювати ситуації, що вимагають практичного застосування навичок самозахисту.
Важливо те, що методичні рекомендації та інноваційні уроки відповідають вимогам нової навчальної програми курсу.

“Світ” представив “Твори ” Михайла Грушевського у Верховній Раді

18 січня у Верховній Раді України відбулась неординарна подія - презентація творчої спадщини голови Центральної Ради, керівника першого українського парламенту Михайла Грушевського. Було представлено половину праць з найповнішого видання “Творів” у 50-и томах, виданих у видавництві “Світ”. Сюди увійшли всі опубліковані й неопубліковані твори, мемуарна спадщина й архів видатного історика України, підготовлені до видання науковцями Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України і вченими низки інших академічних установ. Представлення відбулося в рамках відкриття нової експозиції Музею українського парламентаризму з нагоди 100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, якому було передано “Твори”, високо оцінив внесок Михайла Грушевського у створення модерної Української держави та в розвиток українського парламентаризму. Це видання, за словами Голови Верховної Ради, дасть можливість сучасникам глибше ознайомитися з історією боротьби українського народу за свободу і незалежність і зробити правильні висновки з допущених помилок. У своїх виступах директор Інституту української археографії та джерелознавства Г.В. Папакін, завідувач Музею Української революції 1917-1921 років О. С. Кучерук наголосили на необхідності подальшої державної підтримки видання наступних 25 томів “Творів” М. Грушевського, випуск яких видавництву «Світ» довелось призупинити через “заморожену” у 2017 році програму “Українська книга”.

Фото прес-служби Верховної Ради

До 80-річчя від Дня народження українського письменника й громадського діяча

 “Могутня енергія духу” – так  охарактеризував  творчу  формулу  роману  “Містерія  непокори  Патріярха  Йосифа” автор  Левко  Різник  під  час  презентації  книги,  яка  відбулась  у  Львівській  обласній універсальній  науковій  бібліотеці.  Письменник  на  достовірному  історичному  матеріалі зобразив шлях  змагань Йосифа Сліпого,  одного  з  найбільш  духовних  ієрархів Української Греко-Католицької Церкви XX,    за утвердження у світі  української національної  ідеї. Саме могутня енергія духу, зазначив Левко Різник, допомогла Патріарху, після вісімнадцятирічних страждань на  засланні, вийти нескореним  із в’язниці,  і в надзвичайно складних політичних умовах середини ХХ століття стати духовним  і політичним лідером нації. За цей час Йосиф Сліпий  не  тільки  зумів  подолати  зневіру  в  серцях  ієрархів  УГКЦ  (після  її  ліквідації радянським  тоталітарним  режимом,  але  й  сконсолідував  українців  всього  світу  навколо будівництва у Римі Українського католицького  університету, собору Святої Софії, відкриття у  різних  країнах  Європи  українських  церков,  утвердження  Києво-Галицького  патріархату УГКЦ. 

Ці  історичні  віхи  в  житті  патріарха  Йосифа  майстерно  описані  в  романі-есеї,  який можна назвати  своєрідним  науковим  дослідженням,  вираженим  письменником  у  цікавій художній формі.  

Вражає  ерудиція  Левка  Різника.  Учасники  презентації,  а  серед  них  були  відомі державні  і  громадські  діячі,  письменники,  науковці,  аспіранти,  працівники  бібліотек  та багато  інших  шанувальників  таланту  письменника,  зазначали  у  своїх  виступах,  що письменник створив непересічний подвижницький  твір. Автор  зізнався, що  затратив кілька років  напруженої  праці,  щоб  вивчити  першоджерела  -  художні  та  документальні  твори, газетні  і  журнальні  публікації,  архівні  матеріали,  для  достовірного  зображення  образу Верховного Архиєпископа, кардинала Йосифа Сліпого. 

“Звісно,  допоміг  Патріарх,  -  усміхаючись,  розповідає  письменник.  -  Його  могутня сила духу і цілеспрямованість, беззастережна відданість обраній справі, - надихала в мене ”.

Зауважимо, що дослідження життя  і діяльності великих українців займає в творчості Левка  Різника  особливе  місце.  “Містерія  непокори  патріарха  Йосифа”  -  це  друга  частина дилогії  про Патріарха Йосифа  Сліпого. Перша  частина    -  “В’язень Христа  ради.”  вийшла друком  у  видавництві  “Світ”  у  2015  році.  Крім  цього,  письменник  видав  трилогію  – “Самотність  Пророка”,  “Поет  і  Владика”,  “Доктор  і  професор”-  об’єднану  в  структурну жанрову цілісність іменем Івана Франка. За словами письменника, базовою і вихідною  тут є перша книга, в якій змальовано образ Великого Каменяра в усіх аспектах його менталітету. І хоч  в  творі  задіяний  матеріал,  що  стосується  життєвого  шляху  від  народження  до  часу написання поеми “Мойсей”, проте насвітлюються особливо лише  ті моменти, коли в поета проявляються його виняткові  здібності пророчо вникати в явища суспільного, політичного, соціального  й  національного  буття  українців  під  протекторатом  колишньої  імперії  “Речі Посполитої”,  існуючих  Австро-Угорської  монархії  та  Російської  імперії.  Але  не  в  повній правді  для  поневолених  українців. Бо  народ,  хоч  і  любить  свого  пророка,  та  не  завжди  до нього  прислухається,  -  звідси  і  неповна  правда.  Тому  пророк  самотній,  -  бо  народові  в буденній метушні тяжко піднестися до величі свого вчителя. Через те письменник і закінчує роман  аналізом поеми    “Мойсей”,- щоб підкреслити найголовнішу франкову  тезу  стосовно визвольних  змагань  –  сила  Духа.  В  народі  це  звучало  так:  “В  єдності  –  сила,  в  силі  – перемога!”

У другому романі “Поет і Владика” письменник описує стосунки поета Івана Франка й Митрополита Галицького Андрея Шептицького й приходить до висновку, що обидва клали життя  на  олтар  Вітчизни  з  однаковою  метою,  з  однаковим  завзяттям,  але  йдучи    двома, паралельно текучими дорогами - світською  і духовною, - хоча їхні дороги  пересіклись лише один раз, - коли Франко відгукнувся на Послання Владики “О квестії соціальній”. Поет давно помер, а Владика до похилого віку відчував його присутність поряд, - в одній і тій же справі: в  духовному  і  національному  відродженні України. Письменник  при  тім  звертає  особливу увагу на причини й методи формування українського патріотичного духу в сина коваля Яця Франка  й  сина  спольщеного  графа  Яна  Шептицького,  дошукується  найдостовірніших аргументів. Ось  той  патріотичний  дух  і  випрямив  їхні життєві  дороги  в  єдиний  напрямок паралельно.  Два  титани,  таким  чином,  стали  поряд  на  історичному  боєвищі  в  першій половині ХХ    століття  за  “Рідну Хату”  – Українську  державу.  Їхня  діяльність,  кожного  в своїй  сфері,  кувала  єдиний  меч  –  жертовну  патріотичну  свідомість,  яка  невдовзі  була випробувана  за  Другої  світової  війни  в  лавах  ОНУ-УПА,  й  перемогла  під  час  розвалу “імперії зла”.

У  третьому  романі_  “Доктор  і  Професор”  Левко  Різник  досліджує  творчі  стосунки Івана  Франка  й Михайла  Грушевського  упродовж  десяти  років  –  з  1894  до  1905,  -  коли  обидва  найтісніше  співпрацювали  над  проблемою  розбудови  Наукового  Товариства  ім. Т.Шевченка  у  Львові  до  рівня  Академії  наук.  За  той  час  Іван  Франко  дав  усій  Україні часопис  “Літературно-науковий  вісник”,  а  Михайло  Грушевський  “пашпорт”  держави Україна  -  “Історію  України-Руси”.  Письменник  тим  десятиліттям  обгрунтовано  заперечує поширені  інсинуації,  ніби  між  І.Франком  і М.Грушевським  були  якісь  глибокі  ідеологічні розходження аж до ворожнечі!   
До  слова,  за  трилогію  "Самотність пророка",  "Поет  і  владика",  "Доктор  і Професор,   Левку  Різнику,  автору,  і  видавництву  "Світ"  в  2015  році  було  присвоєно  звання  лауреатів премії Президента України "Українська книжка року" у номінації “За видатні досягнення у галузі художньої літератури”.

У четвертому романі  “В’язень Христа ради письменник” розповідає про Верховного Архиєпископа,  кардинала  Йосифа  Сліпого,  зрештою  Патріарха  Української  Греко-Католицької Церкви. Паралельно він досліджує життя  і діяльність Андрея Шептицького. Ці два титани пліч-о-пліч працювали й діяли як видатні духовні особи й національно-політичні діячі  упродовж  1939-1945  років  у  найвідповідальніший  момент  боротьби  українського народу  за  відродження  держави,  проти  всіх  окупаційних  режимів,  які  розшматовували Україну під час Другої світової війни. Андрей Шептицький виступає в цих умовах не тільки духовним  провідником,  але  й  політичним  лідером  нації,  про що  засвідчує  його  знамените Послання  до  вірних  в  час  нацистської  окупації  “Як  нам  збудувати    рідну  хату”.  Йосиф Сліпий  був  його  першим  помічником,  а  відтак,  з  кончиною  Владики,  очолив  Церкву  як коад’ютор, визнаний Апостольським Престолом з 1939 року.

Ось  з  таким  багатим  творчим  ужинком  зустрів  своє  80-річчя    Левко  Різник.  За що йому честь  і слава від вдячних читачів  і шанувальників таланту. З роси  і води Вам славний ювіляре!
 

Львівська обласна універсальна наукова бібліотека запрошує

У понеділок, 15 січня, о15 годині в Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці (просп. Шевченка,13) відбудеться презентація нового роману відомого українського письменника Левка РізникаМістерія непокори Патріарха Йосифа”. Це друга частина дилогії про одного з найбільш духовних ієрархів Української Греко-Католицької Церкви XX ст. Патріарха Йосифа Сліпого.  

Представлення книги приурочене 80-річному ювілею Левка Різника. Запрошуються всі шанувальники художнього слова і поціновувачі його таланту.

Книжковий дворик запрошує

У пятницю, 10 жовтня, о 15 годині «Книжковий дворик» запрошує вчителів, студентів і просто шанувальників на презентацію нових освітніх проектів Марії Чумарної  - інтегрованої читанки для 4 класу «Світ, в якому я живу» ( видавництво «Світ») і новинок розвивального плану за авторською освітньою технологією «Світ малого українця»

“Світ, в якому я живу”

          “Світ, в якому я живу”.

Під такою назвою у видавництві Світ незабаром вийде друком навчальний посібник для 4 класу загальноосвітніх навчальних закладів України. У ньому закладено новаторський підхід до духовного формування цілісної особистості засобом розвитку духовної, родової, генної та архетипної пам’яті дітей. Автор і упорядниик читанки Марія Чумарна, письменниця, науковець, дослідниця української символіки та звичаєвості, створила посібник інтегрованого змісту, який не лише вводить школярів у світ міфів, казок, різних жанрів народної творчості й літератури, а й виховує почуття любові до рідної землі. У книжці подаються відомості з історії та природи рідного краю і цікавинки з різних галузей знань. Ілюстрації до читанки ознайомлюють з найкращими зразками українського народного мистецтва, з народними святами та звичаями. Книжка заохочує учнів до творчості і співтворчості, розвиває уяву і фантазію.

 

Марія Чумарна люб’язно погодилась представити нову книжку громадськості й відповісти на наші запитання.

 

 - Пані Маріє, охарактеризуйте, будь-ласка, суть Вашого авторського підходу до організації та впровадження навчально- виховного процесу у школі.

- Хочу зазначити, що він базується на цілісності знань, концепції, яка сьогодні впроваджується Міністерством освіти і науки України як революційна реформа. Те, що зараз вводиться в наші школи як новація, я започаткувала й апробувала ще в 1991 році у своїй Приватній Авторській школі, наказ про створення якої було підписано 24 серпня. Відтоді моя школа, яка є ровесницею Незалежності України, працює за авторською програмою “Світ малого українця” (для початквих класів), в якій особлива увага приділяється створенню необхідних умов для духовного пробудження дитини та розвитку світу її цінностей і талантів.

- Отже, Ви прихильниця гуманістичної виховної системи, яка допомагає дитині краще пізнати людську природу через вивчення національної культури. Яким чином це сприяє формуванню в дитини цілісного світогляду?

- Скажу так: твори, подані в моєму посібнику, не лише навчають дитину працювати з художнім текстом, а й творять в її уяві цілісний образ світу, в якому живе сучасна людина, розширюють коло уявлень про походження нашої планети, всіх живих створінь. Засобами міфу, казки та інших видів народної творчості в учнів виховується почуття відповідальності за власні дії і вчинки, за майбутнє нашої землі. Пізнавальна функція цього  підручника широка: в ньому охоплено різні аспекти знань про природу світу, культуру та міфологію різних народів. Особливу увагу приділено творам сучасних українських письменників, які розширюють понятійне коло учнів засобами пригодницького та фантастичного жанрів. Патріотично-виховна лінія читанки простежується в кожному розділі через послідовне поглиблення теми відповідальності кожного літературного героя і юного читача за збереження природи.

- І в такий спосіб досягаєте бажаного результату?

-  Бачите, кожна людина, а дитина особливо, пізнає світ довкола себе найперше серцем, - через свій особистий досвід спілкування з ним. Раніше в школі апелювали лише до розумового навчання, вважаючи, що дитину треба навчати – і ставлячи на другий план самонавчання й саморозвиток дитини. Культивувалася навченість, поінформаваність, засвоєність чужих знань і т.п. А насправді найважливішими в якісному навчанні дитини є її власне природне бажання вивчати й пізнавати світ, воля самій творити і робити вибір цінностей життя.

Ще колись великий педагог Ян Амос Коменський писав, що, якби ворог людства захотів створити школу, в якій би вбили природнє бажання дитини вчитися, то треба було, властиво, створити саме таку школу, яку маємо зараз. Великий педагог ще 500 років тому говорив про схоластичну школу і був переконаний, що така школа вбиває природнє бажання дитини до саморозвитку. На жаль, ця шкідлива тендеція радянської системи навчання зберігалася до останнього часу: людина - ніхто, бо з першого дня перебування в школі вона нівелюється як особистість. Ніякої власної думки, своєї позиції, жодного розвитку. Формується “гвинтик системи”, зручний навчений раб.

 Коли я створювала свою авторську школу, то, власне кажучи, мала намір зламати цю систему. Моя програма була названа “Світ малого українця”. Назву запозичила в болгарських педагогів, бо простіше не скажеш. Дитина повнна любити те, що вона пізнає. Без любові не можна навчити людину. Дитина навчається добре тоді, коли вона любить і знає. Тому має якнайглибше і якнайвсебічніше пізнати світ, в якому вона живе. Саме на цій основі створювала усі свої підручники.

- Чим нова читанка відрізнятиметься від існуючих?

- Досвід, як відомо, завжди дає розвиток. Коли ти робиш щось одне і розумієш, що можна зробити ще краще, то в кожній наступній книжці  прагненш досягти цього і не повторювати вже створеного. Водночас існує державний стандарт, існують певні вимоги і нова програма “Інтегрований курс”. Правда, мені не подобається слово інтеграція, адже це - вимушений хід. Бо спочатку знання розчленовують попредметно, а потім їх зводять докупи. Я волію давати цілісні знання з перших років перебування дитини у школі. Далі вони поступово будуть увиразнюватися як певні напрямки пізнання, як галузі сучасних наук.

 4 клас  -  дуже важливий етап переходу на вищий рівень навчання. Читанка служить пропедевтичним курсом для наступного предметного засвоєння різних галузей знань. Тому вона має бути цілісною за своєю природою. Дитина завершує початкову школу. Вона має підсумувати все, що вивчила в попередніх класах. Тобто має бути підготовлена до сприйняття всього обсягу знань гуманітарного циклу: народної творчості, літератури рідного краю, краєзнавства, історії, українського мистецтва.  

 - Пані Маріє, коли знайомишся з Вашою новою читанкою, то наче мандруєш Всесвітом у пошуках щастя, гармонії душі й тіла.

- Саме в цьому і полягає оригінальність нового підходу до навчання. Адже в калейдоскопі захоплюючих, веселих і повчальних пригод школярі пізнають закони Життя, вчаться любити, бути добрими й милосердними. Ми нині дуже далекі від природи, позаяк поставили на перше місце не відчуття, а розум. Поставивши інтелект вище духовного, людина, втратила зв’язок із природою. До цього додам, що слова – точні, як математика: їх зміст не має відхилень. І якщо ми говоримо одне, а робимо – інше, то руйнуємо самих себе і навколишній простір. Мало хто здогадується про негативну дію лайливих слів, якими людина повільно руйнує своє життя та долю.

 - За яким принципом відбирали тексти до книги?

- В основі читанки лежить нова базова програма, яка передбачає узагальнення того, що вивчалося на рівні казок. Це міфологічний пласт. І не тільки український. Через міфологічні сюжети різних народів книжка творить єдину, цілісну картину пам’яті людства про створення і руйнування світу, про нелегкий шлях людини до самоствердження. Вінцем цієї мандрівки міфологічним царством є прекрасне одвічне питання: чи може людина досягти безсмертя – і що таке безсмертя? Певною мірою відповісти на нього я намагалась у книжці «Буття і небуття. Таємниці творення світу. 50 міфів народів світу».

На мій погляд, українська народна казка — не лише для дітей. Вона не меншою мірою може привертати увагу дорослої людини, бо усвідомлене входження у світ казки приносить дуже велику духовну насолоду. Звісно, казка – це алегорична наука, яка закладала у свідомості дітей основні закони співжиття у світі. Про це я розповідала у книжках “Тридев’яте царство”, “Любов у залізних чоботях”, “Мандрівка в українську казку”.

-Чому діти такі небайдужі до страшних історій та казок? Що вони їм дають?

– Суть в тому, що таким чином діти переборюють власні страхи і вчаться дивитися в очі глибинним “зміям”, які живуть у підсвідомості людини на генетичному рівні. Важливо те, що казка завжди має щасливий кінець, – це сповнює дітей вірою у власні сили.

Водночас у багатьох підручниках про зародження світу мені не завжди імпонує до певної міри спорадичний підбір казок: єгипетська міфологія, китайська міфологія. Я виходжу з того, що ми недооцінюємо себе, бо не знаємо власної міфології, української казки. І це прекрасно, що діти починають зараз захоплюютися казкою, міфами. Однак у соціальних мережах більше пропагується кельтська, друїдська міфологія, а це чужий для нас матеріал. Водночас глибини власної міфології, на якій базується вся світоглядна культура наших предків, ми, на жаль, ще не пізнали. Коли ми перестрибуємо від пізнання своїх родових коренів до пізнання себе як людини Землі і беремо якісь фрагментарні знання інших рас, навіть не народів, а інших рас - із зовсім іншою ментальністю, - ми розриваємо  природний зв'язок зі світоглядом, культурою, історією свого рідного краю. Слід пам’ятати, що найважливіше - послідовно виховувати в дитині розуміння свого “Я”: “Я” як особистість, “Я” як моя сім’я, родина, народ - і як частка людства. Саме древня міфологія допомагає глибше зрозуміти наші звичаї і традиції, всі наші прадавні свята. Ось таким чином в читанці подано українську міфологію як основоположну і міфологію тих народів, які допомагають дітям глибше зрозуміти, власне, нашу, українську, - взаємодоповнють світоглядні основи первісних людей.

У кожному посібнику для початкової школи намагаюсь роз’яснити значення таких понятть, як “казка”, ”притча”, “байка”, “бувальщина”, “оповідка”, “легенда”. Це, як відомо, різні жанри, але їх часто плутають між собою. Наприклад, в шкільних підручниках вживається словосполучення “казки про тварин”, хоча насправді мова йде про класичну байку. Не дивно, що навіть вчителі допускають такі помилки. У читанці подано чітке визначення кожного жанру. Особливу увагу приділено притчі. Адже притча – це розгорнутий афоризм, думка, “одягнута” в сюжетну оболонку. Наш читач знає східні притчі, вони, як правило, призначені для середовища мудреців чи проповідників і мають суто філософський підтекст. Українська притча – вихоплена із самого життя, а тому характерна для народної філософії. Говорячи про притчі, прагнула показати українцям, що й ми “не ликом шиті”, і наша мудрість – гірка іноді, та глибока, як океан, бо таким є саме життя.

 - Кілька слів про художнє оформлення. Наскільки гармонійно, на Вашу думку, вдалося пов’язати дизайн книжки з її змістом?

- Звісно, художнє оформлення - невід’ємна складова нової читанки. Ми довго дискутували над цим питанняму у видавництві. Можна було йти, скажімо, шляхом барвистого оформлення, щоб тексти ілюстрував художник. Але, як педагог, я розуміла, що ілюстрація не може бути просто картинкою. Вона має працювати. Кожна деталь художнього оформлення має бути складовою навчального процесу. Тому, коли говоримо, що цей підручник - інтегрований, дуже важливо наголосити, що він на третину оздоблений творами народних митців. Найбільше використано картин Івана Сколоздри, нашого знаменитого художника, ім’я якого увійшло в число 600 найбільших митців світу, а твори художника найповніше розкривають міфопоетичний всесвіт українців. Ми часто зустрічаємо репродукції його картин, однак в основному їх подають без підпису. Як народну класику. Важливо, що в читанці публікуються і крилаті слова Івана Сколоздри. Використано також картини Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Ганни Собачки і зразки петриківського розпису. А на літературне коло подаємо твори таких геніальних українських митців як Сергій Васильківський, Микола Пимоненко та ін. Діти повинні запам’ятати прізвища цих художників і, можливо, з часом вони захочуть побачити їхні картини в оригіналі.

- Для учнів Ваша читанка не просто посібник, а книжка, яка спонукає їх до пошуку додаткової інформації поза рамками шкільної програми. Очевидно, четвертокласникам самотужки зробити це нелегко, тож розраховуєте залучити до співпраці й батьків?

- Обсяг книжки не дозволяє публікувати багато додаткового матеріалу, попри це після кожного тексту подаємо енциклопедичні довідки. Це дуже важливо. Вміщуємо, наприклад, цікавинки про тварин чи про рослин.  Матеріал дуже цікавий, унікально цікавий. Це підказка для батьків. Якщо вони захочуть дати дітям більше інформації, то можуть заглянути в інтернет. Можливості зараз необмежені.

У літературному колі представлені наші класики: Тарас Шевченко, Леся Українка, Микола Вінграновський та ін. Із сучасних творів подаємо прозу тих письменників, які не просто розважають дітей, а виховують їх патріотами. Так, для кращого розкриття теми “Геройському роду нема переводу” публікуються розповіді про наше героїчне минуле: про Михайла Семилітка, про Київ, про Кирила Кожум’яку. Подаємо також фрагмент з оповідання Олександра Гавроша про Івана Фірцака, - українця, який входив до п’ятірки всесвітньовідомих богатирів. Крім цього, вміщуємо біографічні довідки про цих славетних українців. Дітям, безперечно, цікаво почути їх прізвища, адже йдеться про прообрази українського лицарства, до якого споконвіку прагнули наблизитися наші герої.

 Як дорослий письменник чи як дослідник звичаєвої культури, я апелюю насамперед до дорослих, але думаю і про дітей, бо бачу наскільки в школі загублено українську традиційну культуру виховання. Переконана, що оті глибинні знання дітям треба давати з раннього віку, інакше просто втратимо Україну. До речі, ми вже втрачаємо її як духовну сутність, бо дуже швидкими темпами йде уніфікація. На дітей спрямована велика інформаційна експансія, - і вони губляться. Щоб цього не допустити, треба сформувати в дитини цілісний світогляд. Не випадково новий посібник називається “Світ, в якому я живу”. Життя дитини передбачає радість, її творчу діяльність, самовираження, а не примусове виконання чужих завдань. Дитина завжди щось виконує в школі, а вона в школі повинна жити. І жити в радості. І пізнавати самого себе. Тому тексти підібрані таким чином, щоб допомогти дитині прислухатись до світу навколо себе. Скажімо, фрагмент з нового роману Мирослава Дочинця “Світован. Штудії під небесним шатром” - це не просто текст про життя пташок, а розповідь про закони Всесвіту. І спостережлива дитина, читаючи і працюючи з цим текстом, починає задумуватись над написаним і прислухатись до природи навколо себе.

- Пані Маріє, яким Ви бачите майбутнє паперової книжки, зокрема шкільного підручника. Чи не витіснить його з навчального процесу електронна книга?

- Книжка, яку дитина може тримати в руках, просто необхідна. Адже згідно з психологією людина сприймає знання трьома основними центрами: аудіальним, візуальним і кінестетичним. Для учнів початкової школи, до 11 років, кінестетика особливо важлива. Навіть просто доторкаючись до книжки, дитина запам’ятовує текст, бо сприймає інформацію всіма тактильними засобами. А ми думаємо, що сприймати можна лише очима чи тільки на слух. Дитина, навіть маленька, бере книжку на зуб. Тому вона має відчувати теплоту книги, енергію слів, які йдуть від текстів. Це просто необхідність.

Що стосується синтезу друкованої книжки з електронними носіями, то це абсолютно нормальна річ. Я видала, крім паперового підручника для 4 класу, його електронну версію. Завантаживши книжку в комп’ютер, можна прослухати потрібну пісеньку, подивитися тексти, мультфільми.  Як автор багатьох книг – сама відчуваю, що поки я не потримаю написану книжку в своїх руках, поки не побачу в друкованому вигляді, я не повністю відчуваю її. Книжка повинна отримати тіло і душу. Електронний носій - це інформація, яку можна витягнути спорадично, тоді, як в паперовій книжці ця інформація наче випромінюється. Кажуть, що можна тримати книжку під подушкою і таким чином вивчати іноземні мови. Справді, такий досвід існує. Енергія книжки передається людині на якомусь підсвідомому рівні, особливо  дітям. Тому відірвати їх від живої книжки, яку можна потримати в руках, просто шкідливо. Треба розширювати можливості класичної книжки: робити, наприклад, вкладки, де діти можуть малювати або щось вирізувати, розмальовувати. Або ж доповнити її електронним додатком. До речі, з композитором Оксаною Герасименко ми випустили диск з ранковими привітаннями, віршами і співом пташок на природі. Це – звуковий посібник, який допомагає розширювати можливості навчання класичною паперовою книжкою.

Яке майбутнє в українського книговидання

Яке майбутнє в українського книговидання

Чому розпочата в далекому минулому реформа галузі не дала бажаного результату

У наш час, як і раніше, в Україні спостерігається системне падіння обсягів випуску книжкової продукції, хоч попит на добротну навчальну, наукову, пізнавальну, довідкову, художню українську книжку є. Гадаю, кризове становище вітчизняного книговидання значною мірою пояснюється браком спадковості та послідовності в діях влади щодо реформування галузі. Політики, які впродовж десятиліть змінювали один одного, не зважали на досвід попередників, і тому зазвичай все розпочинали наново. Тоді як, скажімо, в Росії, усвідомлюючи ідеологічну і бізнесову вагу національної книжки, ухвалили безпрецедентні за пільгами законодавчі акти й узгодили тамтешні закони з міжнародним правом. Ще раніше це було зроблено в Польщі. Тож не дивно, що книжкова продукція з цих країн монополізувала вітчизняний ринок. Встановлюючи на книжки українських видавництв торговельну надбавку 120—150% відпускної вартості, іноземні компанії цілеспрямовано витісняють їх.

Нерозвиненість вітчизняного книжкового ринку значною мірою пов’язана із запізнілим ухваленням законодавчих актів щодо поліпшення стану книговидання. Через це у нас досі діє пострадянська модель розвитку видавничої галузі: управління нею здійснюють переважно державні інституції й патронують кілька відомств. А в семи няньок дитина, як відомо, без ока.

 

Велосипед уже винайшли

Тим часом аналіз показує, що для досягнення змін у галузі не варто винаходити велосипед. У багатьох європейських країнах напрацьовано економічні та маркетингові моделі щодо стандартів і потреб суспільства у видавничій продукції. Скажімо, у французькій чи британській провідну роль відіграють недержавні інститути та мережеве розповсюдження. Від держави вимагають створення належних умов для розвитку цього бізнесу.

В Україні вони, на жаль, поки що несприятливі. Тож у відповідні закони слід внести зміни. Передовсім ідеться про збереження для видавництв пільгового режиму оподаткування та преференції на право оренди приміщень у будинках державної й комунальної власності. Конче потрібно подбати про пільгове кредитування, адже наявні відсоткові ставки надзвичайно здорожують книжкові проекти і роблять їх неконкурентоспроможними. На часі ухвалення закону, який би заохочував меценатів вкладати фінансові ресурси у книговидання.

В особливо критичному становищі опинилася бібліотечна галузь. Для вдосконалення її функціонування потрібно ухвалити нові нормативні акти, які сприяли б належному поповненню книжкових фондів і надали змогу бібліотекам самостійно купувати книжки у видавництв.

Максимальному поширенню книжок у всіх регіонах сприятиме створена під егідою держави загальнонаціональна книготорговельна мережа.

Важливу роль у наближенні книжки до читача покликані відігравати ЗМІ. У пресі й телеефірі катастрофічно бракує фахових рецензій новинок, глибокого аналізу змісту та художнього оформлення книжок, їх суспільної значущості тощо. Одне слово, потрібна цілеспрямована професійна критика. Тому й виходять друком ще напівфабрикати, сирі, погано відредаговані видання, які дискредитують книжку як культурний продукт.

Закордонний досвід заслуговує на увагу

Повчальний приклад Канади, яка не лише впоралася з гуманітарним засиллям Франції, Великої Британії, США, а й зуміла захистити національний ринок і перетворити видавничу галузь на провідну у структурі економіки. Спершу тут було створено спеціальні державні комісії, які відповідали за фінансову підтримку видань навчальної, культурологічної літератури, творів канадських авторів, пропаганди канадської книжки, маркетингові дослідження. Наступним кроком стало ухвалення федеральної програми, яка визначила видавничу галузь пріоритетною. Це дало змогу спрямували у книговидання мільйони доларів, які пішли на модернізацію інфраструктури, технологічне переоснащення дистриб’юторських мереж, розвиток інформаційної бази. Уряд Канади та провідні банки розробили програми з надання кредитів видавництвам.

Тут задіяно й механізми непрямої допомоги — пільгові поштові тарифи на перевезення і розповсюдження друкованої продукції канадських видавництв, оподаткування. Чітко врегульовано питання іноземної участі у видавничій галузі: якщо до 1985 року частка іноземних видавництв і книгорозповсюджувачів становила майже 60% доходів від продажу книжок на канадському ринку, то на початок 2000-х канадські видавництва становили вже понад 95% у книговидавничому бізнесі країни.

Отож головним інструментом державної політики у книжковій індустрії України має стати стратегічна антикризова урядова програма, яка б охоплювала всі пріоритетні напрями розвитку книговидання. На думку окремих політиків, головним її промоутером мав би стати Інститут книги. Очевидно, раціональне зерно в цьому є. Та чи впорається новоутворена інституція з такими масштабними завданнями?

 

Не вихлюпнути дитину

Уже тепер українські видавництва занепокоєні, щоб на перехідному етапі реформування книговидання в Україні з водою не вихлюпнули дитини: тобто щоб українські видавництва не втратили тієї незначної державної підтримки, яка допомагала їм зводити кінці з кінцями. Зокрема дуже тривожить замороження формування програми «Українська книга». До речі, єдиної, яка надавала державну підтримку підготовці та випуску суспільно значущих видань, які щороку поповнюють бібліотечні фонди країни.

Формування програми «Українська книга» — складний процес. Для затвердження остаточного переліку видань слід проаналізувати весь масив видавничих заявок, вивчити зміст майбутніх книжок, кошториси витрат тощо. 2016 року фахівці Держкомтелерадіо опрацювали 1447 видавничих пропозицій від 134 видавництв на загальну суму понад 333 мільйони 644 тисячі гривень. Не меншу кількість заявок опрацьовано й на 2017 рік. Роботу, однак, припинено.

Як зазначає голова Держкомтелерадіо Олег Наливайко, «програма «Українська книга» 2017 року може не відбутися через те, що Інститут книги порушив усі терміни її формування». Побоювання не безпідставні. Адже Інститут книги, який створюється, як кажуть, із чистого аркуша, майже вичерпав ліміт часу, відведений на реалізацію програми. Щоб не допустити зриву, треба на основі вже узагальнених заявок сформувати їх остаточний перелік для видання в 2017 році.

Принагідно варто висловити зауваги щодо правового статусу державних видавництв, які творили історію українського книговидання, але без єдиної державної політики, спрямованої на розвиток галузі, опинились у ролі пасинків, бо працюють у нерівних умовах з видавництвами недержавних форм власності.

 

Рідні пасинки?

Річ у тому, що в повсякденній роботі державні видавництва керуються не тільки Законом «Про видавничу справу», а й постановами уряду, які регулюють діяльність державних підприємств. Попри брак прямої бюджетної підтримки державні видавництва зобов’язані розробляти і виконувати фінансово-економічні плани. До того ж, державні видавництва не мають пільг з податку на прибуток. Адже згідно з постановою Кабміну, сплачують до бюджету 75% частини чистого прибутку (доходу), на які нараховується ще 18% авансових платежів у рахунок податку з прибутку. Отже, загалом державні видавництва сплачують до бюджету понад 100% вищеназваних платежів, що фактично залишає трудові колективи без обігових коштів, тоді як чистий прибуток видавництв недержавних форм власності не оподатковується і спрямовується на розвиток підприємств. Настав час дати відповідь на запитання: чи потрібні Україні державні видавництва?

Отже, щоб вивести книговидавничу галузь України на рівень вимог ХХІ століття, державі слід визнати її стратегічним пріоритетом, затвердити спеціальну програму і розробити механізми її реалізації. Тоді можна буде з оптимізмом говорити про майбутнє українського книговидання.

Ігор МЕЛЬНИК, 
директор видавництва «Світ», 
для «Урядового кур’єра»

 Джерело: ukurier.gov.ua

"ЖИТТЯ КОЖНОЇ ЛЮДИНИ – ЦЕ ЧАСТИНА ІСТОРІЇ, ЯКА ПІДЛЯГАЄ ФІКСАЦІЇ…"

Останнім часом вороги Української держави почали активно спрямовувати свої провокативні дії на підрив українсько-польських відносин, спекулюючи на проблемах, пов’язаних із дражливими подіями в нашій спільній історії. Це передовсім стосується так званої операції “Вісла”. Попри те, що керівники сучасної Польщі і України в спільній заяві засудили акцію “Вісла” як таку, що суперечила базовим правам людини, і визнали, що її організатором був тоталітарний комуністичний режим, наші недруги, маніпулюючи фактами, взятими зі сумнівних джерел, сіють розбрат між народами-сусідами. Гідна відсіч подібним провокаціям – правдиві і об’єктивні розповіді про ці події. Як це зробив Петро Коваль у книзі “Діти берегів часу: акція “Вісла”. Спогади“, яка вийшла друком торік в Україні. Будучи одним із кількасот тисяч жертв депортації, автор максимально відверто розповідає про пережите, змальовуючи широку картину тогочасної дійсності. Його погляди на різні життєві реалії, проблеми пошуку місця етнічного українця в польському суспільстві, ставлення до родини, національної ідентичності, самореалізації й діяльності допоможуть читачеві дізнатись про непрості умови життя українців в Закерзонні. “Я намагався якнайстисліше розповісти про події, що закарбувалися в моїй пам’яті з дитинства, – зазначає Петро Коваль у передньому слові. – Ця розповідь була б неповною без фактів і суджень, про які я дізнався від батьків, родичів і знайомих…“.

Літературний талант, яким, безперечно, володіє автор, допоміг йому не лише правдиво відтворити трагічні сторінки в українсько-польських взаєминах, а й майстерно описати побут і щоденне життя українців на прадавніх етнічних теренах. Спогади засвідчують наскільки дбайливо українці впродовж віків оберігали генетично закодоване почуття родової гордості та усвідомлення повноправного господаря цієї землі, навіть за часів панування цісаря Франца Йосифа, який, до речі, однаково ставився до різних народів багатонаціональної монархії. Натомість дійсність міжвоєнної Польщі для них була справжнім лихом. Петро Коваль з гіркотою розповідає як в тодішньому суспільстві свідомо насаджувався стереотип злих українців-націоналістів, а також твердження про упереджене та вороже ставлення українців до поляків. Взаємну неприязнь завжди намагалися спровокувати зовнішні та внутрішні політичні сили, вороже налаштовані до українських національних устремлінь. Використовуючи брехню та маніпулюючи історичними фактами, вони постійно створювали атмосферу недовіри, яка використовувалася для залякування й придушення почуття етнічної ідентичності. Саме тоді почався тотальний наступ на українство. Відтак громадяни Другої Речі Посполитої українського походження почували себе меншовартісними і незахищеними. “Моя мама згадувала, – читаємо в спогадах, – що з певного часу почалися утиски “Просвіти”, заборонялися театральні вистави, конфісковували книжки з просвітянської бібліотеки…” Згодом “лише поляки могли обіймати посади в державних установах, на пошті, в поліції, на залізниці...”

Не простим було життя українців і за “совітів”, які окупували Закерзоння у вересні 1939 році, а також за німців, які володіли цими територіями з 23 червня 1941р. до 20 липня 1944 року. Проте нестерпним воно стало тоді, коли під впливом шовіністичних сил польська комуністична влада почала виганяти українське населення з етнічних земель. Грабежі і вбивства в українських місцевостях стали звичною справою. Ще гіршим був той факт, що цим займалися не лише польські партизани та нічні банди грабіжників, а й міліція та військо.

“Першого квітня, я дізнався, – згадує Петро Коваль, – що вранці почалося виселення українців з Нового М’якиша й Флисів. Мама хутко зібралася й пішла попрощатися з родиною. Проте її затримали перед першими будинками, бо село було оточене кордоном солдатів. Вона лише стояла й прислуховувалася до жалібного плачу жінок, яких примусово викидали з власних хат, і до диких криків жовнірів, що їх наганяли...

Десь через годину мама побачила довгу шеренгу возів з пожитками, що рухалась у бік Ляшків. Позаду йшли діти й дорослі. Вели корів. Озброєні конвоїри нагайками поганяли тих, хто відставав…”

Невдовзі українців почали виганяти з Корениці, Кобелюх, Люблинців, Ляшків та інших поселень Ярославського повіту. Оточивши садиби, жовніри брутально викидали з них українські родини. Натомість туди заселяли поляків, які грабували й руйнували місцеві храми та привласнювали майно, вимушено покинуте українськими господарями.

“На подвір’я, – читаємо в спогадах, – ввірвалися два солдати в конфедератках із зарядженими карабінами й попрямували до хати. Я теж зайшов, конвульсивно хапаючись за руку мами. Бачив, як нападники в пошуках чогось перевертають усе догори дриґом… Мама, в припливі страху й відчаю, виривала з рук грабіжника біля скрині останні наші сорочки й одежу, яку той пхав до своєї торби. Той брутально відштовхнув її з криком: Odejdz ty, p…na Ukrainko, bo cie zastrzele! Відтак щосили вдарив маму в обличчя й скерував на неї дуло карабіна. Мати в паніці схопила мене й вибігла на подвір’я. Там я побачив, як військові били нагайками вітчима. Він безпорадно тримався на ногах, не ухиляючись від ударів, а його лице заливала кров… На дорозі за брамою стояли вози, біля яких поралися грабіжники. Попереду сидів досить високий офіцер зі штивною конфедераткою і спокійно стежив за всім, що відбувалося навколо. За якусь мить у наказовому тоні загримів його голос: “Кінець акції! Ладнайсь! До возів!”.

Подібних епізодів у книзі багато. Вони промовисто свідчать про зневагу й знущання над беззахисним цивільним населенням. Це, звісно, не могло не викликати в українців закономірного спротиву: вони зі зброєю в руках почали захищати себе, своїх рідних і близьких. Під приводом боротьби з українським націоналістичним підпіллям комуністичний режим ПНР розпочав горезвісну акцію “Вісла”, яка полягала в примусовій депортації (із застосуванням військової сили) українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини відповідно до рішення властей СРСР і Польщі, прийнятого 9 вересня 1944 році у Любліні. Виселення тривало з 28 квітня до 12 серпня 1947 року. За цей період на північно-західні землі Польської держави було депортовано 140575 осіб української національності та змішаних польсько-українських сімей.

“Ранок першого травня, похмурий, вологий, холодний, – згадує Петро Коваль, – назавжди залишився в моїй пам’яті. Прокинувшись, я почув з кухні розпачливий плач мами й чужі чоловічі голоси. Відчинивши двері, я побачив двох солдатів з багнетами. Вони голосно наказували якнайшвидше виносити необхідні речі до воза перед хатою. Мама тулила до себе Михасика, якому ще не було й двох місяців, і якось безсило-сумно намагалася перечити:

– Як же так? Навіщо покидати рідну хату, до того ж з хворим немовлям? – питала”.

“В нажаханих очах людей, – пише Петро Коваль, – я бачив сльози. Тишу порушували молитви. Безперервні відблиски полум’я сягали країв горизонту, окресленого небесним склепінням. Це будило тривогу, сповіщало про знищення рідного, покинутого нами світу, що існував на тій землі віками. Разом з ним на загибель була приречена наша культура, сформована та вдосконалена з незапам’ятних часів…”

Автор спогадів доводить, що для депортації мирного українського населення не було підстав. “Абсолютною неправдою, – стверджує він, – є те, що УПА становила тоді серйозну небезпеку для Польщі, а український народ надавав їй якусь значну цивільну допомогу. Українське населення було таким злиденним і безсилим, що розмова про якусь вагому поміч є нічим іншим, як брехнею”.

Це спонукало Петра Коваля взятися за перо, бо таке спотворене зображення історії, далеке від об’єктивності та правди, на його думку, завдає непоправної шкоди стосункам народів-сусідів, яких віками не лише супроводжували трагічні конфлікти, а й поєднували духовні узи. Не дивно, що спогади, написані польською мовою (у 2011 році вони зайняли перше місце в конкурсі, оголошеному Instytutem Badan Wschodnich y Варшаві), не були опубліковані у Польщі через антиукраїнські настрої. Як зазначає упорядник і перекладач книги, доктор філософських наук Леся Івасюк, польські інтелектуали й історики продовжують замовчувати і недоговорювати те, що дало би панорамне та глибоке розуміння польсько-українських стосунків. Замість того вони подають фрагментарні й селективні конструкції минувшини. Бо так вимагає політична кон'юнктура”.

Відзначаючи внесок Петра Коваля у розвиток жанру української мемуаристики, не можна обійти увагою вміщений у передмові огляд монографій, науково-популярних видань, художніх і публіцистичних творів, інших публікацій польських та українських авторів про стан міжнаціональних відносин на етнічних українських землях теперішньої Польщі. З огляду видно, що упродовж століть більшість польських авторів культивувала думку про необхідність реставрації польської держави “від моря до моря”, підживлюючи таким чином анахронічну національно-державну доктрину польських політиків. “Якщо аналізувати польську історіографію, навіть поза контекстом українського питання, починаючи із втрати польської державності під час першого поділу Польщі 1772 р. аж до краху Австро-Угорської монархії 1918 р. та Російської імперії 1917 р., – зазначає Леся Івасюк, – то побачимо, що вона рухалася переважно в рамках польського національного питання, писалася з однозначно польської національної та націоналістичної перспективи, здебільшого в полемічному та апологетичному стилі... межувала з публіцистикою та фікцією, ігнорувала існування і прагнення українського...питання, часто агресивно перешкоджала постановці такого питання й була вкрай ідеологізованою”.

Традиційну стратегію замовчування українського національного питання продовжували історики Другої Речі Посполитої (1918-1939 рр.). Безвідмовно служила польським шовіністичним політикам й історіографія ПНР. На думку науковця, антиукраїнськість в історіографії тих років стала частиною політики переслідування української меншини в Польщі. Тому не важко дійти висновку, що операція “Вісла” – логічна ланка в діях польського комуністичного режиму, який прагнув добитись мононаціонального суспільства, шляхом виселення й розпорошення українського населення з його етнічних земель. На жаль, ця трагедія не знайшла об’єктивного висвітлення в польській історіографії. Про неї воліють мовчати, недоговорювати або трактувати однобоко, викривлено. Це саме, до речі, можна сказати і про радянську історичну літературу.

Дещо краща ситуація в Україні. За роки Незалежності з’явилися збірники документів, емпіричні матеріали та наукові дослідження про акцію “Вісла”. Однак цього не достатньо. Леся Івасюк справедливо вважає, що для подолання стереотипів минувшини в українсько-польських стосунках з українського боку треба напрацювати базу для академічного спілкування з польськими істориками і на паритетних умовах обговорювати болючі проблеми. Для цього, звісно, потрібне державне фінансування наукових проектів, насамперед багатотомних академічних досліджень, написаних різними мовами, аби стали доступними для світової громадськості. На часі створення науково-дослідного інституту з цієї проблематики. Фінансової підтримки потребує і мемуарна література. Науковець наголошує, що видання life writing і oral history мають посісти чільне місце в низці академічних дисциплін і знайти свого читача серед широкої аудиторії. Цей жанр є важливими як для широкої публіки, так і для академічних кіл, зокрема для істориків. Як засвідчує практика, без наявності в українській історіографії life writing і oral history, особливо текстів, що торкаються злочинів, українським історикам важко вести академічну дискусію про українсько-польські відносини з польськими візаві. Розмірковуючи над теоретичними основами для сприйняття й аналізу жанру life writing, Леся Івасюк вказує, що ці тексти мають бути частиною прикладної історії не лише в Україні, а й за її межами. На відміну від Польщі, де існує давня й багата традиція написання, використання й презентації testimonials of the self i egodocuments, в українському суспільстві цьому питанню приділяється мало уваги. Конструктивними є й інші меседжі, зокрема, про створення каналів публічної історії для презентації згаданих видань в Україні. Адже “ігноруючи жанр life writing, зокрема в контексті мікроісторії, – зазначає науковець, – ми не залишаємо прийдешнім поколінням можливості зрозуміти, що життя кожного з них – це частина історії, яка підлягає фіксації саме ними, ніким іншим. Цю “нішу” в українській історіографії певною мірою заповнює книга “Діти берегів часу”, яка цікаво, зважено, без перекручення фактів розповідає про трагічні події в українсько-польських взаєминах.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

©  Мельник Ігор Андрійович - доктор політичних наук, професор, професор Української академії друкарства

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

Збірник наукових праць "Держава і право"

Серія "Політичні науки"

Випуск 74

Яким Прохорович ЗАПАСКО. Дослідження, якого досі ще не було

Минає десять років, як відійшов у вічність видатний український учений і педагог, доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії наук вищої школи України, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, лауреат премії ім. І. Франка Яким Прохорович Запаско.

З понад 200 наукових праць значна частина його творчого доробку була надрукована саме у нашому видавництві. Це насамперед такі фундаментальні дослідження, як “Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україніу трьох випусках (1981–1984, співавт. Я. Ісаєвич) та “Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга” (1995) – видань, які принесли вченому славу найкращого знавця історії друкарства України.

Яким Запаско простежив понад вісімсотлітній шлях розвитку книжкового мистецтва в Україні до кінця ХVIII сторіччя – це справа усього його життя. Вчений дослідив фонди найбільших книгозбірень України, Росії, побував у монастирських бібліотеках Європи, вивчав матеріали у Північній Італії та у Паризькій бібліотеці. Він зібрав, ідентифікував та дослідив багатющу духовну спадщину українського народу. Переконливо довів, що не один з національних скарбів незаслужено забуті, а часто – пограбовано й привласнено представниками інших держав. У виданні “Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга” ним описано 128 манускриптів.

Яким Запаско вперше розглянув як єдине явище національне орнаментальне мистецтво та художнє оформлення книги. Досліджуючи українське народне мистецтво, Яким Прохорович глибоко вивчив їх національні особливості, і тому його визначальні твердження, наукове обгрунтування, погодження з висновками чи спростування свідомо чи несвідомо хибних думок інших дослідників – переконливо доказові.

Доктор мистецтвознавства Олександр Федорук зазначив: “Якщо в науці є місце для подвигу, то його в наші дні здійснив відомий львівський учений Яким Прохорович Запаско”.

  1   2   наступ. >>